конкурс "Музейна скарбниця Миколаївщини"

Віртуальна екскурсія «Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид українського народу» Власюк Марії та Дротенко Вероніки

(Березанський р-н, Коблівське ЦПО при Рибаківському ЗЗСО  I-III ступенів)

“Тоді, коли  в полі стояли жнива.

Все в селян забирала «Червона мітла».

Мерли люди, стояли пустими хати,

А на цвинтарі – чорні могили,

а на них – дерев’яні хрести!

Скільки ж болю і відчаю,

скільки горя і бід

Принесли на Вкраїну уквітчану,

її злі вороги…”

Кіпіна І.В.

Мета: показати, що одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був штучно організований голод 1932—1933 рр.

Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини — 1 тис, щохвилини — 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. у чоловіків становила 7,3 року, а в жінок — 10,9 року.

  Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. "Хто не мав іншого рятунку, — згадує Р. Дзюбіна, яка під час Голодомору проживала на Київщині, — виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе". Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той самий час в інших дев'яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?! Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці та групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, вчиняли дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а в липні — 1340 голодних безпритульних дітей. Таке саме становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій самій станції Козятин знайдено 15 померлих від голоду дітей. Допомогу голодуючим намагалися надати західні українці. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти. Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село. Знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Голод у рідному селі Рибаківка

Наприкінці 20-х років минулого століття в Рибаківці, тодішній Аджиясці, було створено сільськогосподарську артіль, тобто колективне сільськогосподарське об'єднання. Практично все працездатне населення добровільно вступило в артіль, бо земельні наділи були невеликі, врожаї низькі, а більшість сімей мали лише городи біля садиб. Було лише декілька сімей, що мали коней, примітивний реманент і млини. В артілі ж були трактор, сівалка, косарки, молотарки.

Деякі люди, яким вдалось пережити ці страшні часи:

За словами очевидців села Рибаківка, Тимченко Лідії  та Остапенко Євдокії, голод 1932 - 1933р.р. не оминув і наше село. Тільки завдяки тому, що наше село розташоване на березі Чорного моря, жителі мали змогу харчуватися морепродуктами: рибою, крабами. Це їх тільки й рятувало. Ще подекуди вирощували бавовну, збирали з неї насіння, жарили його і споживали. З хмелю робили дріжджі. Хліб пекли з житньої муки, яку видавали по картках у Рибколгоспі ім. Лейтенанта Шмідта. Жили впроголодь, недоїдали, ходили пухлі від голоду. Траплялися і жорстокі випадки розстрілу. Сестру Євдокії розстріляли за те, що вона намагалася вкрасти з поля один - єдиний колосок, для того, щоб хоч якось прогодуватись.

 Котова Валентина Василівна, 1929 року народження

Старші люди говорили, що голод був спричинений засухою і неврожаєм. В сім`ї  нас було троє дітей, всі, слава Богу, вижили. Мати працювала у колгоспі, тому по талонах їй давали борошно і олію. Але їли і варені козельці, і макуху, і ховрахів, і горобців. Рятувала нас і риба. Хто працював у колгоспі, мав хоч мізерну підтримку. Записано у 2008 році.

Висновок: Був час коли навіть згадка про нечуваний в історії людства голодомор на Україні в 1932-1933 роках оголошувалася злісним наклепом на радянську дійсність. Та сьогодні ми уже знаємо: голодомор був наперед спланований, штучно створений. Це був геноцид. Вбивали цілий народ. Народ, який ніколи нікого не гнобив, зроду-віку займався хліборобством, мав лагідну душу, найзадушевнішу в світі пісню. Це був найстрашніший злочин Сталіна і його найближчих опричників, сотень тисяч їхніх яничарів на місцях. Безпосередньою реквізицією зерна та інших продуктів займалися спеціальні уповноважені, комітети незаможників, “буксирні” бригади та інші “активісти”. Під виглядом боротьби з куркульством вони довели селян до відчаю. Реквізиторські групи нишпорили по селах і забирали останні жмені зерна. Люди або вмирали з голоду або накладали на себе руки. Траплялися непоодинокі факти людоїдства. За короткий час Україна вкрилася суцільними могилами.

Ця страхітлива за своїми намірами й масштабами акція більшовизму – вікова трагедія української нації. Про неї повинен знати весь світ, нинішні і прийдешні покоління.

Наша вчителька історіі, Кіпіна І.В., була настільки вражена подіями тих років, що вирішила вилити свій біль чорними рядами на білому аркуші:

Як це страшно,

коли мати втрачає дитину,

Коли вітер гуляє над тином,

По - звірячому завива.

Плаче мати над мертвим сином,

по щоці їй стікає сльоза.

Дайте, дайте хліба моїй дитині.

Хоч скоринку, благає вона.

Та не чують її прохання ті,

хто душі в дітей відбира.

Тоді, коли  в полі стояли жнива.

Все в селян забирала «Червона мітла».

Мерли люди, стояли пустими хати,

А на цвинтарі – чорні могили,

 а на них – дерев’яні хрести!

Скільки ж болю і відчаю,

 скільки горя і бід

Принесли на Вкраїну уквітчану,

 її злі вороги.

О, якби всі, хто вмерли,

 говорити змогли!

Розказали б вони ,

як знущались кати.

Не жаліли дітей,

не жаліли жінок і старих.

Відбирали життя, відбираючи хліб.

Все до крихти збирали з хатів.

Ти ж украсти в держави хотів.

Маєш розстріл за «п’ять колосків».

Голодомор 33 - го як чорна мара

Попід кожну хатину ходив,

Забирав у людей життя.

Косив як зерно у жнива.

Всім цим злодіянням,

Всім катам, немає пощади.

Хай Бог їх засудить,

Хай в пеклі горять!

І чують повсюди той плач немовля,

Що в мами на грудях навіки поснуло.

Спочине і мати над ним вічним сном.

І вимре народ і вимре село…

Лихий 33 - й – жорстокість і зло!